Архітектура міста-базару

Хмельницькому притаманне чітке планування. І хоча традиційно в літературі архітектуру міста особливо не відзначають, у Хмельницькому є достатньо стара і цікава забудова — перш за все в історичному центрі^[95], зокрема, на вулиці Проскурівській. Тут варто приділити увагу будівлі „Укртелекому“, Ляльковому театру, будівлі кінотеатру „Планета“, будинкам міської та обласної ради, обласному воєнкомату, будинку урочистих подій, а також будівлі „Укртелекому“ на вулиці Театральній.

Будинки Хмельницького (Проскурова) XIX — поч. XX століть — переважно взірці так званого цегляного стилю, у житловій забудові Проскурова є й адаптації столичних архітектурних стилів, зокрема модерну, а культовим спорудам Проскурова притаманні риси поширеного в Російській імперії провінційного класицизму.

Загалом Хмельницький пережив важкі часи у XX столітті — знищено десятки пам'яток архітектури минулого

Хмельницький у незалежній Україні

Хмельницький у незалежній Україні

У 1991 р. хмельничани підтримали проголошення незалежної України. Перейшовши на принципово інші умови господарювання, в місті зуміли зберегти поступальний розвиток міста, переорієнтувавшись на нову економічну модель. Хмельницький став на той час одним з найбільших у східній Європі торгівельних центрів — нині тут діє цілий ринковий комплекс, який займає площу понад 18 га і включає 24 самостійних речових ринків.

Євромайдан у Хмельницькому

21 листопада 2013 року в Хмельницькому почалися протести та мітинги через призупинення процесу підготування до підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Хмельничани долучилися до спротиву, який тривав у столиці. У перші дні страйку на Майдан вийшли студенти Хмельницького МАУПу, Гуманітарно-педагогічної академії, Музичного училища, Політехнічного коледжу, інших закладів. Студенти цих вишів організували страйккомітети.

Євромайдан листопад 2013 - лютий 2014

23 січня 2014 року у Хмельницькому тисячі протестувальників пікетували Хмельницьку ОДА, обклавши її барикадами з мішків з снігом, бочок з водою та старих автомобільних шин, з вимогою провести позачергову сесію, щоб ухвалити звернення до чинної влади із закликом припинити силове протистояння в Києві. Тим часомХмельницька міська рада виступила проти законів, увалених «ручним голосуванням» у Верховній Раді України та поставила вимогу їх скасувати, притягти до кримінальної відповідальності осіб, винних у побитті та вбивстві мирних демонстрантів та представників ЗМІ, припинити переслідування усіх учасників мирних акцій протесту, а також підписати протягом 2014 року угоду про асоціацію України з ЄС^[16]

24 січня відбулась позачергова сесія Хмельницької облради, на якій 60 із 62 депутатів проголосували за звернення до Президента та голови Верховної ради з вимогою відставки Кабміну, дострокових виборів Президента та Верховної ради, припинення переслідування учасників акцій протесту.

Мітингувальники зайняли приміщення облради/адміністрації, незважаючи на опір працівників спецпідрозділу «Грифон» і застосування ними сльозогінного газу, та вимагали відставки голови держадміністрації Ядухи, однак той втік^[17][18][19].

19 лютого 2014 року активісти прийшли до обласного приміщення СБУ з вимогою відкликати спецпризначенців з Київського майдану та перейти на бік народу. До громадян ніхто з СБУ не вийшов, двері були зачинені. Силовики з будівлі СБУ автоматною чергою важко поранили Людмилу Шеремету в голову (померла в реанімації через кілька днів); ще одного протестувальника поранено в живіт^[20][21]. Після цього інциденту протестні настрої почали ще більш наростати, кількість хмельничан під СБУ збільшилася в рази. Згодом до протестувальників вийшов голова обласного СБУ Віктор Крайтор і попросив переговорів. Але вони не дали результату, в наслідок чого активісти почали зносити шини та добувати бруківку навколо будівлі та готувати коктейлі Молотова^[22]. О 18:00 годині почався штурм будівлі СБУ. Були підпалені шини, які були навколо будівлі, також активісти закидали перші поверхи коктейлями Молотова та бруківкою, в результаті чого вони вигоріли вщент. Від великого вогню спалахнули тролейбуси, які стояли поруч із будівлею. Частина активістів почала штурм КПП, який виходив на вул. Свободи з метою не дати втекти керівництву та спецпризначенцям, які відкрили вогонь по протестувальникам. Внаслідок штурму активістами КПП було спалено будівлю КПП, гараж СБУ та тролейбус, який стояв перед воротами. СБУшники того вечора застрелили ще одного протестувальника — Дмитра Пагора.

20 лютого люди продовжували перебувати біля СБУ, також на місці працювали пожежники та працівники прокуратури, які розслідували справу про події 19 лютого. Також в цей день представники армії з території СБУ вивозили боєприпаси, зброю та інші речі, аби ними не заволоділи мародери та неконтрольовані протестувальники. Зброю вивозили військові з військової частини в мікрорайоні Дубове. Протестувальники перевіряли всі автомобілі, які виїжджали з території, а також перевіряли документи усіх людей, які виїжджали на цих автомобілях. При перевірці одної із вантажівок був затриманий начальник СБУ Хмельницької області, переодягнений як солдат. Його відвели на Майдан Незалежності до Хмельницької ОДА, де Віктора Крайтора було арештовано і відправлено у військову прокуратуру.

Проскурів у час ДСВ і до перейменування на Хмельницький

Проскурів під час Другої Світової війни

8 липня 1941 року місто окупували німецькі війська, які здійснювали масові розстріли мешканців міста, однак з перших днів окупації і до останніх у місті активно діяли антифашистські підпільники. 1 вересня 1941 Проскурів став адміністративним центромоднойменної округи у складі генеральної округи Волинь-Поділля.

14 грудня 1941 року в місті було створено Проскурівське гетто. До нього входили єврейські райони міста, що були обгородженіколючим дротом: від Південного Бугу по вулиці Кам'янецькій до вулиці Подільської і по ній до вулиці Проскурівського підпілля і до Південного Бугу. На сьогодні це — центральна частина міста.

У січні 1942 року в Проскурові був створений концтабір Шталаг 355, діючий до листопада 1943 року.

25 березня 1944 року війська 1-го Українського фронту під командуванням Маршала СРСР Георгія Жукова зайняли місто. Очевидцем цього став англійський письменник Джеймс Олдрідж, який тоді був закордонним військовим кореспондентом. У своєму репортажі він передав враження від боїв за місто.

Хмельницький — обласний центр[ред. • ред. код]

15 березня 1941 місто стало центром Кам'янець-Подільської області; 16 січня 1954 — перейменоване на Хмельницький на честьБогдана Хмельницького, центр Хмельницької області.

Значно збільшується площа міста, особливо після приєднання приміських сіл Заріччя та Гречани. Виникає кілька заводів всесоюзного значення — трансформаторних підстанцій, «Трактородеталь», радіотехнічний, термопластавтоматів, «Катіон», стають до ладу підприємства індустріально-будівельної, харчової та легкої промисловості. Зокрема, завод трансформаторних підстанцій стає провідним у СРСР із виробництва трансформаторів для залізничного транспорту, завод «Катіон» — одним із найбільших в країні виробником конденсаторів, радіозавод — єдиним в СРСР виробником авіаційної спецтехніки військового призначення. Виникнення подібних підприємств перетворило місто Хмельницький на великий промисловий центр України. Значно зросло населення, засновано перший виш — технологічний інститут (нині Хмельницький національний університет), прокладено перші тролейбусні лінії, розбудовано нові мікрорайони. До того ж місто стає важливим військово-стратегічним центром не лише регіону, а всієї країни. В1956 р. до обласного центру на постійне місце дислокації прибуває 17-та гвардійська мотострілецька дивізія, а у 1961-64 рр. — підрозділи однієї з найпотужнішої у світі ракетної дивізії. Саме з цього часу поблизу Хмельницького та на території області розгортаються бойові позиції міжконтинентальних ракет. Значною подією, що доповнює військову сторінку історії міста, стало заснування у 1970 р. Хмельницького вищого артилерійського командного училища, на базі якого в 1990-х рр. створена єдина в державі Національна академія Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького.

Проскурів у складі РІ

5 липня 1795 була утворена Подільська губернія у складі Російської імперії і один з її повітів став називатися Проскурівським із центром у місті Проскурові. Саме в цьому імператорському указі про створення губернії вперше з'являється назва Проскурів. До речі, спеціального указу про перейменування Плоскирова в Проскурів не знайдено.

1806 року у Проскурові нараховується 487 будинків, із яких лише один кам'яний, крамниць  — 68 дерев'яних та 7 кам'яних, млинів — 2, греко-російська церква, католицька каплиця та дві єврейські школи. Торги відбувалися щотижня, по п'ятницях та неділях, кількість ярмарків збільшилася до 14 на рік. Населення міста — 2022 мешканців.

Прокладання залізниці сприяло інтенсивному розвитку міста. На межі XIX—ХХ ст. стають до ладу великі промислові підприємства (тютюнова фабрика, цукровий, чавуноливарний, цегельний, пивоварний заводи), споруджуються житлові будинки, крамниці, торгові лавки, прокладається бруківка, відкриваються нові навчальні заклади (реальне училище та жіноча гімназія, комерційне училище), театр (1892 р.), бібліотека (1901 р.), прокладається телефонна мережа (1909 р.), з'являється електрика (1911 р.). Населення міста зростає майже у 5 разів і у 1909 р. становило 36 тисяч мешканців. Саме в цей період визначається основний напрямок в економічному розвитку міста — на початку XX ст. Проскурів стає найбільшим торговим центром Подільської губернії з річним торговим оборотом 5,5 млн рублів. Лише із залізничної станції міста щорічно відправлялося 3,1 млн пудів вантажів, а прибувало 6,9 млн пудів. Торгівельні та кредитні установи міста обслуговували великий регіон. Особливо важливу роль Проскурів відігравав в експортній торгівлі зерном.У 1870 році введено в дію залізничну лінію Жмеринка—Проскурів—Волочиськ. На східній околиці міста побудовано залізничну станцію та вокзал.

Другий чинник, який сприяв бурхливому розвитку міста — розташування в Проскурові військових частин та створення великої військової залоги, що було обумовлено вигідним стратегічним розташуванням міста поблизу державного кордону. З 1875 р. в Проскурові розквартирувався 46-й піхотний Дніпровський полк, з 1889 р. — 35-й драгунський (уланський) Бєлгородський полк, з 1894 р. — 12-а гарматна бригада та 19-а кінно-гарматна бригада. На початку XX ст. Проскурів став місцем перебування штабів 12-ї кавалерійської та 12-ї піхотної дивізій, до складу яких входили вищезгадані полки. Для дислокування військових підрозділів у Проскурові були побудовані два військових містечка.

З початком Першої світової війни (серпень 1914 р.) Проскурів став прифронтовим містом. В цей час тут побувало чимало відомих воєначальників Російської армії, серед яких командувач 8-ої армії Південно-Західного фронту, генерал Олексій Брусілов.

З перебуванням у місті величезної кількості військових виникала маса фінансових і соціальних проблем. Для стабілізації фінансової ситуації тодішній голова міста, вдався до запровадження власних грошових знаків. З одного боку купюри був підпис директора Проскурівського міського банку, з іншого — Миколи Сікори. На всіх грошових знаках був особистий підпис міського голови й напис «Проскурівський міський банк обов'язково вимінює бони на державні гроші без обмежування сум». Ці грошові знаки перебували в обігу протягом 1918–1920 рр. і сприяли зменшенню тягаря знецінення державних грошей, який лягав на мешканців міста в досить складний період^[7].

Проскурів у визвольних змаганнях українців, прихід радянської влади

10 лютого Подільський губернський комітет більшовиків у Вінниці прийняв таємне рішення про організацію збройного повстання на Поділлі. Однією з цілей було поставлено захоплення проскурівського залізничного вокзалу. Троє представників губкому приїхали у місто та організували таємну нараду, де були присутні більшовики, Бунд, Поалей-Ціон, інші ліві партії. Секретар губкому Снєгов переконав присутніх у необхідності збройного повстання та його успішності; він же роздав зброю єврейським загонам^[8].У період боротьби українського народу за розбудову незалежної держави у 1917–1921 роках Проскурів відігравав роль важливого опорного пункту Української Народної Республіки (УНР), а в 1919–1920 рр. перебував в центрі вищезгаданих подій. У місті тричі перебував Уряд УНР та Директорія (березень, листопад 1919 р., червень 1920 р.). Неодноразово у ці роки в Проскурові бували голова Центральної Ради Михайло Грушевський, голова Директорії, Головний Отаман Симон Петлюра, командуючий Українськими Січовими Стрільцями Євген Коновалець, відомі урядовці та політики УНР Сергій Остапенко, Борис Мартос, Ісаак Мазепа та інші. В 1919 р., як вояк армії УНР, в місті деякий час перебував майбутній письменник та поет Володимир Сосюра, про що він згадує в романі «Третя рота».

15—16 лютого 1919 р. відбувся збройний виступ. Але більшовики недооцінили кількість воїнів Директорії, що були в Проскурові. Силами вірних Директорії військ (Запорізька бригада, 3-й Гайдамацький полк, інші війська) їм було дано потужну відсіч. Повстанці почали безладно відступати. Організатори повстання втекли з міста^[8].

Провокація більшовиками євреїв до збройної боротьби проти УНР спричинило сприйняття євреїв як антиукраїнської сили. Ініціатори повстання втекли, а постраждало мирне єврейське населення^[8].

Після поразок українських військ в сутичках на більшовицькому фронті та відступу в березні державні установи УНР тимчасово переїхали до Проскурова. В театрі Бейриша Шильмана (тепер Будинок культури) відбулися державні наради УНР за участю членів Директорії, уряду, представників партій та громадських організацій.^[9]В єврейських кварталах почався погром, який ініціював отаман Семесенко. Внаслідок кривавих подій — убито 390 чоловіків, 309 жінок, 76 дітей, поранено близько 500 осіб єврейської національності. За іншими даними, загиблих було близько тисячі. До міста у зв'язку з погромом прибув Головний отаман Симон Петлюра. За його наказом була роззброєна частина Семесенка і віддано розпорядження про створення спеціальної комісії для розслідування погрому. Самого Семесенка було заарештовано.

11 березня 1919 р. на державній нараді більшість висловилась за припинення переговорів з представниками Антанти в Одесі та домовитися з більшовиками; Симон Петлюра висловився проти^[10].

14—15 березня 1919 р. у Проскурові відбулося перше й останнє засідання Директорії в повному складі. Євген Петрушевич і два члени уряду ЗО УНР — Лев Бачинський і Михайло Лозинський — приїхали на нараду зі Станиславова 15 березня. На цій нараді, яка мала вирішити напрями подальшої політики УНР, представники двох соціалістичних партій — соціал-демократів і соціалістів-революціонерів, знову виступали за негайне припинення переговорів з антантським командуванням в Одесі і за переговори про мир з більшовиками. Після дискусій Директорія одноголосно відкинула пропозиції цих партій і зайняла сторону прем'єра Сергія Остапенка та поміркованих урядових партій, які були проти миру з більшовиками та за продовження переговорів з Антантою.^[11]

28^[12] (29^[13]) липня 1919 р. бригади ІІ-го Галицького корпусу полковника Арнольда Вольфа взяли місто.

Уряд УНР та Директорія перебували в Проскурові ще двічі (у листопаді 1919 та червні 1920 року). 25 вересня 1920 року Чорний полк Першої 3апорозької дивізії знову захопив Проскурів. У місті населення вітало Запорожців квітами.

Докладніше у статті Бої за Проскурів

18 листопада 1920 в місті кінним полком Чорних запорожців Петра Дяченка було ліквідовано погром єврейського населення вояками російської Звідно-козачої дивізіїосавула Яковлєва. Багатьох козаків, схоплених на місці бешкетів, було «випорото». За свій порятунок міщани висловили вдячність старшинам і козакам полку Чорних запорожців.^[14] Того ж дня у ході масованого наступу Червоної армії, кавалерійська бригада Григорія Котовського та 135-а стрілецька бригада М.Голубенка з боями ізукраїнськими частинами групи генерал-хорунжого Олександра Загродського оволоділа Проскуровом.^[15]

У перші роки радянської влади (у 1923 р.) Проскурів стає окружним центром. У місті розташувалися штаб та супутні підрозділи 1-го кінного корпусу Червоного козацтва, у який входили 1-а Запорізька дивізія Червоного козацтва (Проскурів) та 2-га Чернігівська дивізія Червоного козацтва (Старокостянтинів). Корпусом командували В.Примаков, О.Городовиков, М.Дьомичев та ін.

У вересні 1938 року в місті працювала знімальна група під керівництвом класика українського кіно Олександра Довженка, яка знімала тут епізоди кінострічки «Щорс»

Плоскирів-Проскурів

У роки королювання (1434–1444 рр.) Владислава ІІІ нова згадка — підтверджується право на володіння поселенням, яке вже названо як Ploskirow — Плоскирів.

26 березня 1547 р. польський король Сигізмунд II Август пожиттєво віддав Плоскирів у володіння кам'янецькому старості Матвію Влодеку. Він приділяв значну увагу зміцненню існуючих та побудові нових фортифікацій у підвладних йому землях. Плоскирів був визначений ним як важливий стратегічний пункт. Вдале географічне розташування Плоскирова мало неабияке значення для його подальшого розвитку і зведенню у ньому замкових укріплень, які у ті часи виступали першоосновою для виживання населення під час нападів татар.

Наявність замкових укріплень сприяло перетворенню Плоскирова у 60-80-х pp. XVI ст. на міське поселення. У 1566 році стараннями Матвія Влодека Плоскирову було надане магдебурзьке право^[6].Під час Визвольної війни українського народу у 1648–1654 роках під проводом Богдана Хмельницького Плоскирів та його околиці неодноразово опинялись в центрі протидії козацьких та польських військ. Містечко неодноразово переходило із рук у руки ворогуючих сторін, при цьому зазнавши великих руйнувань як від польських військ, так і від козацьких та повстанських загонів, в наслідок чого було цілком спустошене.

У 1672 році Плоскирів, як і все Поділля перейшло під владу Османської імперії. Плоскирів став центром окремої нації, що підпорядковувалася Меджибізькому санджаку Кам'янецького єйялету.

У 1699 турки залишають Поділля. Плоскирів знову переходить до Польщі, і повертається у володіння Замойських. Плоскирівське староство виявилося повністю спустошеним, у зв'язку з чим Замойські переселяють сюди селян із польської Мазовії і мазурського Поозер'я. Так у Плоскирові та навколишніх селах (Гречана, Заріччя, Шаравечка) з'явилися «мазури», нащадки яких склали основу католицького населення згаданих пунктів.

Згідно з переписом у 1789 році у Плоскирові було 184 дворів єврейських, 96 міщан тяглових та 126 бобилів і піших, прибуток з міста сягав 24138 злотих. До староства належали села: Гречани, Шаровечка, Мацьківці, Заріччя, Олешин, Іванківці та Лезнів. Місто та староство перебували у володінні Замойських. Населення Плоскирова не перевищувало 2,5 тисяч осіб, в ньому був шпиталь для убогих, калік та безпритульних, діяли (на середину 1780-х років) ткацький цех, об'єднані цехи бондарів і ковалів, кушнірів і кравців, а також шевців.

Плоскирівська доба

Місто Хмельницький має майже 600-річну історію і веде свій родовід від невеличкого поселення Плоскирів або Плоскирівці. Дата заснування міста не відома, а от, що стосується першої згадки, то достовірно можна стверджувати про існування Плоскирова (Плоскировець) вже у першій половині XV ст. На той час Поділля стає ареною суперечки між литовськими князями та польським королівством, яка закінчилася на користь останніх. Частина Поділля, включаючи Побужжя, відійшла під владу Корони Польської. Польський король Владислав ІІ Ягайло в 1431 р. надає вірній шляхті привілеї на подільські володіння. Серед населених пунктів, що згадуються у документах королівської канцелярії від того року, знаходимо поселення під назвою Плоскирівці та відповідний до цього запис: 10 лютого 1431 року у місті Сопоті король Владислав ІІ Ягайло записав Янові Чанстуловському за 100 гривень право на володіння селами Голисин (нині село Олешин Хмельницького району) та Плоскирівці на річці Південний Буг у Летичівському повіті Подільської землі («… super villis Holissin et Ploskir о wcze super fluvio Boh iacentu in terra Podoliensi et districtum Latichoviensi sitas»).

Цю найдавнішу на сьогодні писемну згадку про Хмельницький введено в науковий обіг завдяки дослідженням, що провів київський історик Михайловський Віталій Миколайович.

Стародавня історія місцевості

Територія, на якій розташований Хмельницький, була заселена ще в давні часи. Дослідження виявили в околицях міста чимало археологічних пам'яток. Зокрема, на схід від мікрорайону Лезневе — поселення з матеріалами доби бронзи 2 тис. до н. е. та скіфського часу 7-3 ст. до. н. е., у мікрорайоні Озерна — багатошарове поселення з матеріалами раннього залізного віку І тис. до н. е., у мікрорайоні Дубове — поселення скіфського часу 7-3 ст. до. н. е., у мікрорайонах Гречани та Озерна — поселення черняхівської культури 3-4 ст. тощо. До наших днів збереглися кургани, які датуються археологами 7-3 ст. до. н. е. (скіфський час) — один у мікрорайоні Ви та два на південний схід від мікрорайону Ракове.